Хто є ми самі? (за У.Самчуком)
...І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія – постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми - не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде, а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам залазили в душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, я к хочуть вони.
Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду не належить ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це – безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, яким іменем названі вулиці наших міст, не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, коли мі вчимо в школі. Ні! Це не все одно… А коли - все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба, вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

***
Перевод:
Кто есть мы сами? (по У.Самчуку)
...И наибольшим несчастьем украинского народа было то, что целая его история – постоянная попытка сделать из нас не то, чем назначила нас природа. Вмешивались в наш родной язык. Вмешивались в наш быт. Вмешивались в наше хозяйство. Всякая власть, которая только не была на нашей земле, ничем другим не занималась, а лишь доказывала нам, что мы - не мы, а что-то другое. Это было постоянное ломание нас, уничтожение нас.И тогда не кое-где, а в наших городах, наших селах, наших школах, наших семьях нам влезали в душу, уничтожали там все, что есть для нас святого, не давали возможность защищаться. Последние годы господства большевизма особенно ярко доказали нам, что значит такое вмешательство. Даже те или иные буквы говорили нам произносить так, как хотят они.
Последствия из всего этого на сегодня такие, что огромная часть нашего, особенно городского, население с национальной точки зрения не принадлежит ни к какому народу, не говорит ни одной языком. Это не есть народ. Это – безликая, безъязычная толпа. Особенно это касается нашей молодежи. Стыдно, больно видеть такое явление на европейском пространстве, на берегах Днепра, на улицах Киева! Это больно ранит наше человеческое самолюбие. Это унижает нас в глазах сознательных иностранцев.Это, наконец, отбирает у нас множество творческой активности и энергии. Поэтому – не все равно, кто как говорит, каким богам молится, какие книжки читает. Не все равно, каким именем названные улицы наших городов, не все равно, кто доминирующим является для нас: Шевченко или Пушкин. Не все равно, как это часто придется слышать, когда ми учим в школе. Нет! Это не все равно… А когда - все равно, то это значит, что все равно для вас, кто есть мы сами! Это значит, что мы не народ, не какая-то общая историческая сила, а невыразительная толпа, вечно униженная, без всяких идеалов серая масса.